Казка про сміливого Зайчика

В казковому лісі жили собі мирно зайчики і їжачки, ховрашки і різноманітні пташки. Все було б добре і їхньому житті, якби не з’явився у лісі лютий ведмідь. Хтозна, звідки він прийшов, але оселився тут надовго: збудував собі хатину з міцних гілок дубу та поставив піч, щоб взимку було тепло спати.

Та хай би й жив собі – але вдався ведмідь звірів ображати. Любив капостити і користувався тим, що ніхто з маленьких і слабких йому не може нічого зробити.

Отак було й одного сонячного ранку: на одній з галявинок сиділо зайченятко і будувало іграшковий палац з маленьких гілочок. Добре йшла робота – залишилося тільки дах зробити. Зайченятко задоволено посміхалося, уявляючи, як запросить поглянути на палац свою маму і своїх друзів.

Аж раптом затупало-загиркотіло – то ведмідь лютий знову вийшов гуляти й капостити. Ледве встигло зайченятко у кущах сховатися, як ведмідь вийшов на галявину, огледівся і зі сміхом розчавив величезною лапою іграшковий палац.

- Ой! – зойкнуло маля й заплакало…

Все в сльозах, прийшло зайченя до мами.

- Що зробиш, синку, - погладила зайчиха сина по голівці. – Важко нам, та нічого ми не вдіємо. Всі так живемо і будемо жити.

- Але мамо, - ніяк не заспокоювалося зайченя. – А якщо він завтра прийде і наш будинок розтрощить?

Зітхнула зайчиха:

Будуватимемо новий. Нічого не зробиш…

Раптом з вулиці почувся лемент: здається, всі звірі лісу одночасно закричали. Зайці кинулися надвір і побачили страшне: то ведмідь руйнував яблуневий сад, за яким так доглядали їжачки…

«Ну все! Більше так не можна!» – вирішило зайченятко. Того ж вечора воно зібрало всіх своїх друзів – зайченят, їжачків, ховрашків і пташок. Малі говорили про щось до самої ночі.

Наступного ранку ведмідь вийшов із своєї хатини… і завмер здивований. Перед його будинком зібралася сила-силенна зайців. Вперед виступило мале зайченятко і запищало щосили:

- Забирайся з нашого лісу! Не хочемо тебе тут терпіти!

- Що? Щооо?! – заревів ведмідь, аж трусячись від люті. Ви так зі мною? Ну, я вас! Зараз піду та візьму дрючка і провчу вас, косоокі!

Тільки розвернувся, щоб зайти до хати – аж тут налетіли на нього з усіх боків пташки, і давай клювати: хто в око ціле, хто в носа. Відмахувався ведмідь, та куди там – нічого не вдавалося, тільки ревів люто.

Навпомацьки зайшов до хати, потягнувся лапою за величезною палицею – і знову заревів від болю. Бо там, де була палиця, зараз лежало кілька їжачків. Вони настовбурчили свої гострі голки та так накололи лапи ведмедеві, що той і думати забув про помсту.

Хотів було сховатися ведмідь від розлюченої звірини на піч – а печі вже не було: спритні ховрашки на його очах винесли з хати останні цеглини.

Побачив це ведмідь, образився страшно, розлютився та й пішов, куди очі дивляться, на шляху дерева ламаючи. Більше він до лісу не повертався – кажуть, оселився десь світ за очі і нікого в житті вже не займав.

Ось так сміливе зайченятко і інші лісові мешканці показали, що гуртом та дружно можна будь-яке зло здолати.

Автор - Сергій Носенко